Мир у серці

Дуже часто ми бажаємо одне одному миру в серці — Божого надприродного миру. Коли я бажаю миру, я маю на увазі саме такий мир. То який він? І як можливо жити в ньому щодня? Чи, може, наша доля — постійне занепокоєння?

Усе навколо нас наповнене тривогою. Люди буквально ходять, мов клубки нервів, стиснуті в кулак, і при цьому втрачають здоров’я. Яке моє майбутнє? Що буде завтра? Чи зупиниться війна? Коли закінчиться війна? Як жити далі? Як знайти кращу роботу? Хто допоможе мені розібратися в тій чи іншій ситуації? Що скажуть про мене люди? Це лише кілька запитань, які буквально крадуть мир із самого серця й змушують нас жити в тривозі та страху перед майбутнім чи завтрашнім днем.

Читаючи Біблію, одного разу можна натрапити на дуже цікавий вірш: «І мир Божий, що перевищує всяке розуміння, збереже ваші серця й ваші думки у Христі Ісусі» (Фил. 4:7).

Написано просто й зрозуміло. Але часто ми забуваємо цю фундаментальну істину, воліючи діяти за звичкою цього світу — ставити в центр себе, свій егоїзм, свій страх, свій біль. Обираючи звичку хвилюватися, ми самі відрізаємо себе від Божої обітниці жити в мирі й спокої. Обираючи тривогу, ми самі позбавляємо себе радості й задоволення. Ось чому навколо так багато похмурих облич, та й самі ми нерідко дозволяємо собі «розкіш» віддатися занепокоєнню, хоча при зустрічі з іншими виглядаємо на «відмінно».

Я шукала визначення поняття «занепокоєння» і знайшла таке: занепокоєння — це ускладнення ситуації, надмірне обдумування; спосіб виправдати небажання діяти через внутрішню неготовність.

Ми боїмося помилки й, щоб її не зробити, не діємо, а хвилюємося. Відсуваємо результат, який може нас засмутити. Витрачаємо сили й час, зате зменшуємо почуття провини — адже є виправдання: «Я ж хвилююся!» Внутрішній образ самого себе начебто не погіршується. Але при цьому ми не приймаємо себе такими, якими є.

Занепокоєння — це ілюзія дії. Найчастіше воно переходить у зневіру. Завдяки цьому почуттю можна виправдовувати себе. Наприклад, якщо ви дозволяєте комусь певний час робити те, що вас непокоїть, потім можете вважати виправданим контроль над цією людиною: «Олександре, де ти був? Я з розуму сходила! Не знала, що й думати… Більше ти не підеш до своїх друзів…».

Так, у занепокоєнні особливо нічим похвалитися. Чому ж ми продовжуємо жити в ньому? Набагато легше відпустити всю ситуацію в руки Того, Хто справді знає, що для нас краще. Ще один приклад. Ти зустрічаєш людину, яка дуже хвора. Молишся за неї — і їй стає набагато краще! На цілих п’ять днів. А через короткий час ти стоїш біля ліжка людини, яка помирає. І все, що можеш зробити, — довірити всю ситуацію в руки Тата, хоча відчуваєш величезне співчуття й любов до неї. Відпустити… Наче так легко і так складно. Відпустити — означає довірити все в Божі руки. Продовжувати довіряти Йому посеред бурі — саме це принесе нам полегшення і дасть Самому Богові можливість втрутитися в нашу ситуацію. Довіривши своє життя й долю в руки Творця, ми зможемо повною мірою пережити радість життя. Ми відчуваємо смак життя тоді, коли не хвилюємося, а довіряємо Тому, Хто точно знає, що буде далі, Хто знає, з ким нам потрібно зустрітися, а з ким не варто. Він краще за нас знає, що нам потрібно.

Іноді ми не довіряємо Йому, бо боїмося, що Він зробить усе всупереч нашим очікуванням. Але… Йому дуже важливі наші серця, і те, що ми переживаємо, має для Нього значення.

До чого я все це говорю? Відпустити занепокоєння — має величезний сенс. Довірити в Божі руки все своє життя, своє покликання — це принесе такий великий мир у серце, що його вже не захочеться втрачати. Бережи мир у серці! Ти зможеш це зробити! Повіривши Йому на всі 100%, ми позбавимо себе багатьох головних болів. Воно того варте! Перебуваючи посеред бурі й грози, що ти можеш змінити? Своє ставлення до того, що відбувається.

P.S. Це написала людина, яка знає про занепокоєння не з чуток. Якщо Бог навчив мене жити в Його мирі, тим більше Він упорається з будь-ким. Молюся, щоб якомога більше людей навчилися жити в Божому мирі й спокої.

З любов’ю, Лена