26 Бер 2014 Койнонія. Частина 4. Належно поєднані
Ми говорили про те, наскільки важливо мати койнонію для справжнього життя Нового Завіту, щоб виконати Велике Доручення — приводити учнів, а не просто новонавернених. У Новому Завіті учнівство кожного нового віруючого починалося з «приєднання до церкви». Просто немає іншого біблійного шляху ходіння з Богом, якщо він не включає також приєднання до Тіла Христа як члена Його Церкви. Ми не можемо бути належним чином приєднані до Голови, якщо не приєднані належним чином до Його Тіла.
Життя церкви має включати учнівство у Христі. Сьогодні пишуть книги, намагаючись обґрунтувати, чому людям нібито не обов’язково бути частиною помісної церкви. Кажуть, що достатньо просто бути частиною «Царства» тощо, але це суперечить навчанню Нового Завіту, хоч би яким мудрим здавалося таке логічне обґрунтування. Якщо ми відділені від Його Тіла, то відділяємося і від Голови. Він може й далі благословляти нас настільки, наскільки це можливо; ми все ще можемо дізнаватися про Нього, і Він може використовувати нас, але водночас ми будемо віддалятися від Нього.
Можливо, саме це є головною причиною, чому багато хто того дня прийде до Нього, зробивши безліч справ у Його ім’я, а Він усе ж скаже їм відійти від Нього, бо Він ніколи не «знав» їх (Мт. 7:23). Грецьке слово, перекладене в цьому вірші як «знав», не означає, що Він не знав, хто вони такі; воно означає, що Він не знав їх у контексті близьких взаємин. Писання чітко говорить: ми насправді не можемо бути приєднаними до Нього, не будучи приєднаними до Його Тіла — Церкви.
Звичайно, Церква далека від того, якою має бути. Більшість людей, із якими я говорив про те, чому вони перестали відвідувати помісну церкву, кажуть приблизно так: їхні потреби не задовольняли, їх недостатньо духовно годували, їх поранили або вони розчарувалися. Жоден зрілий християнин чи справжній учень не будуватиме своє рішення на таких речах. Зрілий християнин або зрілий учень живе, щоб віддавати, а не отримувати. Якщо його поранили чи розчарували, він радіє, що отримав можливість узяти свій хрест і простити інших так, як прощав Ісус, зростаючи в любові, терпінні тощо.
Якщо помісна церква, до якої ми були покликані, далека від того, якою має бути, звідки ми знаємо, що саме наша присутність і наш внесок не допоможуть їй прийти туди, де вона покликана бути? Якщо ми залишаємо свій пост, своє призначення у Христі, ми віддаляємося від Його волі. Так ми можемо залишити багатьох Його людей саме тоді, коли вони найбільше нас потребують.
Це не скасовує того факту, що Господь справді час від часу закликає людей провести певний період наодинці з Ним, посилає їх на нове призначення або до іншої помісної церкви. Однак я ніколи не бачив, щоб Він виводив когось із ситуації в поразці. Він «завжди веде нас у Своєму тріумфі» (див. 2 Кор. 2:14). Ми покликані йти не від поразки до поразки, а від перемоги до перемоги, від слави до слави. Ми маємо здобути перемогу в одному місці, перш ніж залишити його, щоб піти звідти в перемозі.
В Ісаї 58 написано, що якщо ми ходимо у світлі, слава Господа супроводжуватиме нас. Це означає, що ми залишатимемо за собою слід Його слави, а не слід поразки. Ми завжди маємо залишати після себе щось збудоване, а не зруйноване.
Який слід залишаємо ми?
Рік Джойнер