Боже партнерство

Існує поширене вчення про те, що ми є «партнерами Бога», але нині, на мою думку, до цього варто додати ще один рівень: «Бог починає ставати партнером для нас».

Я вірю, що кожен віруючий проходить такий процес: спочатку раб, потім слуга, потім учень, потім син, потім друг, а далі — батько. Сам Ісус заради нас пройшов цей процес на землі.

Він почав як слуга. Потім тридцять років навчався бути Сином, а після хрещення почав учитися бути Отцем.

Усі ми перебуваємо на одній або кількох стадіях цього процесу. Чим зрілішими ми стаємо, тим менше Господь дає нам конкретних інструкцій щодо кожної дії у щоденному житті. Відбувається дедалі більший перехід від наставництва до спілкування. Я вірю, що значна частина такого спілкування ґрунтується не стільки на необхідності сліпо йти за кимось, скільки на стосунках. Воно поступово переходить до того, що Господь говорить нам: «Іди зі Мною. Дозволь Мені показати тобі, хто Я, хто ти і що Я маю для тебе — не лише завдання». Так, у цьому й далі є Його настанови та виправлення. Якщо їх зовсім немає, це може означати, що ми відійшли від Нього й рухаємося не в тому напрямку.

Я вірю, що Господь ставиться до нас майже так само, як ми маємо ставитися до власних дітей. Коли наші діти зовсім малі, у їхньому житті багато навчання й чітких вказівок. Чим старшими вони стають, тим менше інструкцій ми їм даємо і тим більше показуємо, як самостійно приймати добрі рішення. Так, іноді вони прийматимуть неправильні рішення — як і всі ми, — але ми завжди маємо бути поруч, любити їх, допомагати виправляти помилки й ніколи не відкидати. Якщо ми й надалі насамперед даватимемо їм вказівки, то виростимо слабких дітей, залежних від нас, а не взаємозалежних, чуйних, зрілих і сильних людей.

Я відчуваю, що Господь так само поводиться з нами. Коли ми дорослішаємо, Він запитує: «А що ти думаєш про це чи про те?» — так само, як багато разів робив у Біблії. Він запитує не просто для того, щоб отримати відповідь, а й щоб відкрити нам, як Він мислить і що відчуває. Отець також показує, наскільки високо цінує нас, наші думки й почуття. Якими б недосконалими ми не були, Він і далі показує нам нашу велику цінність.

І в певний момент Він стає партнером для нас, а не лише ми — партнерами для Нього. Він починає більше довіряти нам Своє серце, і ми дедалі глибше розуміємо, хто Він і через що пройшов заради нас, щоб ми поводилися з довіреним нам відповідальніше й дбайливіше. Чим зрілішими ми стаємо, тим більше бачимо й являємо Його серце щодо того, що важливе для Нього. І тоді все це починає виходити зсередини нас.

Коли спілкування у формі постійного спрямування та настанов стає меншим, ми іноді перестаємо рухатися вперед. Починаємо відступати, бо настільки залежимо від такого способу спілкування, що нам може здаватися: ми зробили щось не так або Він перестав із нами говорити. Іноді ми навіть думаємо, що Він залишив нас самих, і тоді зосереджуємося ще більше на собі. У більшості випадків через цей процес Він намагається показати, що довіряє нам. Він допомагає нам ставати зрілими й самостійно приймати здорові рішення.

Часто, коли ми запитуємо Господа: «Куди мені йти? Що мені робити? Робити це чи те?» — у відповідь Він говорить щось на кшталт: «Ну, вирішуй. А чого хочеш ти? Чого прагне твоє серце?» Це люблячий Небесний Отець, Який довіряє Своєму синові й навчає його. Чим більше ми вчимося так ходити, тим більше зростаємо й беремо на себе ту відповідальність і вагу, яку Господь нам дав.

Ми завжди маємо пам’ятати, що потрібно слухати й залишатися відкритими до того, що Господь говорить нам робити, а ще більше — до того, чого Він говорить нам не робити, коли ми вже готові це здійснити. Ми маємо настільки довіряти Йому, щоб дозволяти Йому говорити до нас. Це не самовпевненість і не дія без Його участі. Це буквально Господь, Який спостерігає за нами, Своїми синами й дочками, коли ми поширюємо Його по всій землі. Він проходить із нами кожен крок нашого шляху.

Чудовий приклад — різниця між Іллею та Єлисеєм. Ілля слідував Господнім розпорядженням. У 3-й та 4-й книгах Царів є багато прикладів, де Господь говорить йому піти кудись або щось зробити. Цікаво, що Єлисеєві Господь не давав вказівок у такий самий спосіб. У 4 Царів 2:21–22 сказано, що Господь очистив воду за словом Єлисея.

А в 4 Царів 6:18 навіть сказано: «І Він уразив їх сліпотою за словом Єлисея». Це ознака зрілого сина, який ходить у тому, ким він є, виконуючи волю свого Отця, бо знає Його серце. Єлисей не отримував окремої вказівки підняти плащ Іллі чи вдарити ним по воді. Це було в його серці. Він уже знав серце свого духовного батька Іллі й серце Бога Отця.

Іван Хреститель був предтечею самого Христа. В Івана 3:28–30, говорячи про Ісуса, він сказав: «Йому належить рости, а мені — зменшуватися». Багато людей застосували цю фразу до себе. Однак нам не варто робити це автоматично. Іван Хреститель був єдиним і неповторним предтечею Христа. Ми — ні. Іван говорив саме про себе, а не про всіх нас, хто прийде після нього. Якби він мав на увазі, що всі ми також повинні зменшуватися, він сказав би «нам», а не «мені». Якщо ми покликані бути й являти повноту Господа та Його Нареченої на землі, то як можемо зменшуватися? У багатьох випадках за цим стоїть псевдосмирення, засноване на страху. Справжнє смирення веде нас до зростання, бо тепер саме ЙОГО стає видно в нас і через нас. У Новому Завіті є багато прикладів, коли апостоли реагували на ситуацію без прямої Господньої інструкції саме на цей випадок. Вони зцілювали людей, виганяли демонів, ділилися з людьми собою й тим, що було всередині них. Святий Дух був у них, і дія просто виходила з їхнього серця. Господь ставав їхнім партнером і відповідав.

У кількох місцях Біблії написано не покладатися на власне розуміння і не йти власним шляхом. Усе це істина, але йдеться про те, щоб не робити чогось без Господа.

Різниця в тому, що Він — у нас і з нами, і, я сподіваюся, виходить із нас у всьому, що ми робимо. Він вільно й без залишку віддав нам Себе. Тож пізнаваймо, хто ми є, і ходімо відповідно до цього.