10 Лис 2015 Слава — мій Дім
Дуже часто на зустрічах Койнонії ми входимо в глибоке розуміння того, ким ми є у Христі. Дуже важливо захотіти побачити своє справжнє призначення й прийняти його безпосередньо від Отця. Господь відкриває нашу справжню мету, говорить, які думки має про нас, і показує плани, які Ісус має для нашого життя.
Приповісті 25:2: «Слава Божа — приховувати справу, а слава царів — досліджувати справу».
Наша мета — серце Отця, Його слава, а також її прояв на землі. Ми торкаємося Його слави, і Господь привідкриває нам наше покликання, довіряє таємницю, а ми, відповідно, досліджуємо й заглиблюємося в неї. Бувають служіння, коли кажуть: «Прийшла слава». Для мене це означає, що прийшов Сам Господь і всі просто зосереджуються на Ньому, на Його Особі; у цей час Він говорить зі Свого серця в наше серце. Це відрізняється від прояву сили — часу, коли відбуваються різні чудеса, зцілення й знамення. Саме в такій присутності можна найкраще зрозуміти, «хто ти», і зрозуміти або «відкрити таємницю» справи, яку Господь доручає кожному. Для мене пережити Славу — означає знати Його, буквально не хвалитися нічим, окрім того, що знаєш Отця. Слава — це особливий стан і певний «статус»: своїм життям, через послух, ти відкрив і здійснив довірене тобі, і Отець повертає тобі те, що належало тобі від початку й було втрачено через гріхопадіння. У нас є величезна спадщина, яка належить Синам — тим, хто знає Свого Отця й ходить у Його любові. Отець прославляє Своїх справжніх синів, відвідує їх, являє їм і через них Свою присутність і Свої діла. Ісус — головний приклад на цьому шляху.
Івана 17:4–5: «Я прославив Тебе на землі, завершив діло, яке Ти доручив Мені виконати; і тепер прослав Мене Ти, Отче, у Себе Самого тією славою, яку Я мав у Тебе ще до буття світу».
Коли Отець прославляє, це буквально означає, що Він підтверджує: ти гідний своєї спадщини. Через гріхопадіння корона не переходить від Отця до сина просто й без зусиль, бо через гріхопадіння люди втратили розуміння того, ким вони є, втратили синівство. Це означає, що кожному з нас потрібно пройти певний шлях, щоб знайти, ким ми є, відкрити це, ходити в цьому і, зрештою, бути прославленими Отцем.
Мені сподобалася цитата Ріка Джойнера: «Коли ви маєте чітке бачення своєї мети й намір зосереджуватися на її досягненні, ви напевно побачите все, через що потрібно буде пройти на шляху до цієї мети». Це ми бачимо в житті Христа: від самого початку Він знав, Хто Він і через що Йому належить пройти, навіть коли фарисеї, учні й навіть Його земні батьки не до кінця це усвідомлювали або взагалі не бачили. (Мр. 6:3) (Лк. 2:50) (Лк. 18:34) (Ів. 7:47) (Лк. 8:19)
Усі ми можемо відчувати наближення певних подій, інколи навіть дуже неприємних, і як би ми не намагалися, хотіли цього чи ні, усередині знаємо, що все це станеться і, більше того, саме так і має бути.
Луки 24:26: «Чи не так належало Христові постраждати й увійти у Свою Славу?»
Господь постраждав за нас. У Гефсиманському саду Він переживав надзвичайний тиск, але все одно обрав виконати волю Отця. Такий самий вибір є й у нас.
Рим. 8:17: «А якщо діти, то й спадкоємці, спадкоємці Божі й співспадкоємці Христові, якщо тільки з Ним страждаємо, щоб із Ним і прославитися».
Ми не несемо хрест Ісуса, бо ніхто, крім Нього, не зміг би пройти Його шлях. Коли ми страждаємо з Ним, це буквально означає, що, наслідуючи Його приклад, ми хочемо дійти до кінця, зазирнути всередину себе, подивитися на себе очима Отця, розіп’яти всяке ярмо, що заважає, перемогти кожен страх і стати справжнім Сином — спадкоємцем слави.
Хочу зазначити, що є також «страждання», які люди створюють для себе самі, і вони жодним чином не стосуються наведених вище місць Писання. Через плотський стан гордості й образливості деякі люди вважають, що весь світ проти них, і варто комусь «ззовні їхнього світу» зробити зауваження, кинути виклик чи викрити — виникає бурхлива й драматична реакція. Люди з таким мисленням думають, що їх переслідують за Христа, але насправді ця необрізаність мислення виникає через брак Койнонії — спілкування всередині Тіла, де думки не застоюються в ізоляції, а все виноситься на світло.
Є скорботи й страждання, яких можна уникнути, і вони трапляються «якщо потрібно». Коли Господь дисциплінує, можна змиритися, віддатися в Його руки або продовжувати впиратися — і саме це, на мою думку, може запускати те саме «якщо потрібно».
1 Петра 1:6: «…тепер трохи посумувавши, якщо потрібно, від різних випробувань».
А є страждання за Христа — час, коли людина віддає своє життя за Ісуса, заради віри, кладе життя за інших. Це найвища честь, і в її основі — найглибша любов та одкровення слави.
Я вважаю, що найважливіше в стражданнях — те, що йде після них: Воскресіння і Життя. Адже ми всі йдемо не до кінця, а до Початку, до Життя; ми йдемо додому, до Отця. І багато Синів ідуть до Отця.
Ліда